Головна

Про управління

Адміністративні послуги

Нормативно-правові акти

Заклади культури

Охорона культурної спадщини

Основні культурно-мистецькі події та заходи

Доступ до публічної інформації

Громадське обговорення

Кадрове забезпечення

Відділи культури і туризму райдержадміністрації

Відділи культури міськвиконкомів

Законодавство про культуру

Державні закупівлі

Оголошення про конкурси

Новини Орган і флейта Пана - у стінах костелу

Орган і флейта Пана - у стінах костелу03 грудня 2018р., 14:02

   2 грудня любителі музики знову зустрілися з Оленою Мацелюх, але цього разу відома львівська органістка приїхала не сама – завітало творче подружжя. Чоловік пані Олени – Ігор Мацелюх, – знаний в Україні та за її межами музикант-мультиінструменталіст, колекціонер народних інструментів, “людина-оркестр”, якій підкоряються і флояра, і трембіта, й дудук. На концерт до Луцька пан Ігор приїхав із зовні простим, але вельми складним для виконання духовим інструментом і далекою родичкою органа – флейтою Пана. Джерело назви цього дивовижного інструмента – давньогрецька міфологія. Бог лісів Пан закохався в наяду Сірінґу. Рятуючись від його переслідувань, вона попросила допомоги у сестер (за іншими даними – в річкового бога), й ті перетворили німфу. Пан зробив з цієї очеретини флейту, яка стала його улюбленим інструментом. Різновиди флейти Пана існують у багатьох народів світу (наприклад, най у румунів, ребро або кувиця в українців тощо.

   На початку концерту ведуча Оксана Єфіменко підкреслила цьогорічну частоту музичних зустрічей у костелі й висловила глибоку вдячність духівництву храму за сприяння у їх проведенні. Розпочалося ж дійство з виконання Оленою Мацелюх Великого хоралу з меси видатного французького композитора і органіста Сезара Франка, проте чільною на цьому концерті все ж була музика Митця, без якого важко, – та що там важко! – неможливо уявити історію світової органістики – незрівнянного Маестро Йогана Себастьяна Баха. Присутність великого композитора не змусила себе довго чекати – наступним після С. Франка твором було оголошено Арію з оркестрової сюїти №3 ре мажор, написану в проміжку між 1717 і 1723 роками. Саме в цій надзвичайно світлій композиції (до речі, вона має ще одну, “неофіційну” назву “Повітря”: річ у тім, що французьке слово “air” /“арія”/ є омографом англійського “air” /“Повітря”/). Олена та Ігор Мацелюхи виступили дуетом, явивши блискуче співзвуччя. Флейта Пана не дисонувала й не “поглиналася” органом, а неповторно доповнювала могутнє звучання “короля музичних інструментів”, виступаючи ніби додатковим його регістром. Саме такою винятковою гармонією було позначено виконання Бахового хоралу “Ісус – моя Радість” із Кантати соль мажор №147 “Господь у моєму серці”, славнозвісної (фінальної) “Аве Марія” (з блискучим перегуком великих музикантів двох епох – ХVІІІ і ХІХ століть, – і двох народів – німця Йогана Себастьяна Баха і француза Шарля Гуно), а за межами “Бахіани” – “Медитації” (інша назва – “Роздум”) Жуля Массне й “Забуття” Астора П’яццоли.

   Хоральна прелюдія фа мінор “До Тебе взиваю, Господи” знову ж таки авторства Й. С. Баха одразу нагадала мені юність і перший перегляд знакового фільму Андрія Тарковського “Соляріс”. Узагалі, Андрій Арсенович не просто любив творчість славетного Маестро – він жив нею. Знаний композитор, автор музики до “Дзеркала”, “Сталкера” й того ж таки “Соляріса” Едуард Артем’єв згодом згадував: “Коли б я до нього не прийшов, у нього обов’язково звучала музика Баха. Без неї Андрій просто не міг жити... Гадаю, що не погрішу супроти істини, якщо скажу, що музика Баха супроводжувала йогомайже щодня”. Слухаючи твори великого Маестро, що звучали на згаданому концерті (а це, окрім названих, були ще й “Велика фантазія та фуга соль мінор” і хрестоматійна вже “Токата й фуга ре мінор”, яку кожен хоча б раз чув у своєму житті, й саме з нею в багатьох зазвичай асоціється ім’я композитора), автор цих рядків ще і ще раз замислювався над питаннями, чому саме Бах так полонив серце культового кінорежисера? Чому католик Шарль Гуно й протестант Йоган Себастьян Бах опинилися, образно кажучи, на одній “музичній хвилі”? Відповідь напрошується така: і Гуно, й Бах були переконаними вірянами, але не фундаменталістами, що робить їх музику явищем трансконфесійним і трансчасовим, і ця позачасовість є ніби синонімом вічності, що мало неабияке значення для Андрія Тарковського, для його стрічок, які, за великим рахунком, є своєрідними філософськими трактатами, перекладеними мовою кіно й перенесеними на екран. Цим можна пояснити використання окремих музичних цитат або просто “бахівських” настроїв навіть у рок-музиці (згадаймо “Орган уночі” Раймонда Паулса чи “Тишу” Льва Гурова у виконанні відомого колись “Аріеля”).

   Окрім “Бахіани” в концерті 2 грудня прозвучав, як уже було мовлено, твір Астора П’яццоли “Оblivion” (“Забуття”) – обробка для органа і флейти Пана виявилася на диво оригінальною і ще раз нагадала просту істину: для справжніх талантів немає нічого неможливого, – а також “Різдвяні дзвіночки” бельгійця Альфонса Майї, “Симфонічне скерцо” француза П’єра Кушеро. Сучасну (причому українську) органну музику представляла “Адажіетта” львівського композитора Богдана Котюка (луцькі меломани пам’ятають його за концертом Олени Мацелюх 12 травня, який він сам вів і на якому порадував своїми творами “Benedictus” і “Sanctus”, виконаними пані Оленою).

   Орган у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла розташований так, що упродовж концерту глядач зазвичай не бачить виконавців. І в цьому, хоч як дивно, є свій плюс – адже на такого роду дійства  люди приходять, щоб насамперед слухати, а отже, є можливість повніше зосередитися власне на музиці, її звучанні. Й те, що концерти відвідує не лише звичний контингент любителів музичної класики, а все нові й нові слухачі (що з приємністю констатувала наприкінці дійства ведуча Оксана Єфіменко) багато про що говорить. Звичайно, по закінченню концерту музиканти вийшли до присутніх, вклонилися й були зустрінуті схвальними оплесками.